Роман П. Зюскінда «Парфуми», використовуючи нові засоби зображення, притаманні постмодернізму, розкриває одну з найважливіших проблем сучасності. Адже сьогодні, в епоху високого розвитку телебачення, яке показує масову культуру різного характеру, важливого значення набуває саме проблема влади митця над натовпом, проблема співвідношення краси й зла. Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «…він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював…