Мета автора цього нарису – звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографій на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна "скаже" правду про себе нашому сучасникові. Маю на увазі передовсім спробу звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана "людським матеріалом", реалізує себе лише через конкретні – завжди різні в часі й просторі – вчинки людей. Тому спеціальна увага в цьому нарисі буде надана людині – колу її прав і обов'язків, способам (і причинам) групування в колективи, стереотипам поведінки та механізмові оновлення останніх у моменти зміни ціннісних орієнтацій, усталеним уявленням про справедливу владу і особистий обов'язок, про морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до "своїх" і "чужих" тощо. На більш загальному рівні, відмовившись від звичних історіографічних образів "сусіда-загарбника", "підступного єзуїта" чи свого "запроданця", автор спробував пояснити ряд кризових смуг в історії України через призму глибинних внутрішніх перемін у згаданій системі стереотипних цінностей