Незвичайні пригоди й переживання випали на долю молодого стрільця Дивізії Павла Грицака. Під Бродами він дістався у совєтський полон… Лише випадковість, збіг повоєнних політичних обставин дозволив йому назавжди залишити «Царство Сатани», пройти «прямо фантастичною дорогою з-під Бродів через Москву» і повернутися на рідні, але вже не свої, землі — Перемишль, Ярослав — у ті тяжкі дні, коли зо дня на день, польські репресії нищили українськість цього княжого краю… Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року… Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі. До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора

«Вышки и пулеметы. Воспоминания о Дивизии и большевицком плене» Воспоминания солдата Дивизии СС «Галичина», пережившем плен, лагерь и вернувшемся к семье, на Запад. «Дивизию я считал школой, и осознавал, что за учение надо будет платить». Этими словами одного нашего известного гражданина, решительно, как теперь кое-кто говорит, «совиновного» в создании «Галицкой дивизии», хочу начать свои воспоминания. Отдаю себе отчет (и это наполняет меня в некоторой степени гордостью), что принадлежу к тем, кто, или собственно, которыми должны были платить. Хотя понимаю мизерно малое мое участие в этом трагическом «платеже», что в пространстве протекает от Москви или Донбасса до Римини или Дармштата, а во времени - от лета 1944 и по сегодня, - и неизвестно, когда окончится. Пишу эти слова без тени какого-либо роптания или сожаления. Да и могу ли, имею ли право роптать - я только один из тысяч других, - к тому же знаю, что и они, понимая необходимость, даже обязательность платежа за эту школу, тоже не ропчут? Моя амбиция - писать так, чтобы когда-нибудь, через годы, когда уже будет существовать ряд книг о таких важных для нашей истории сороковых годах, когда будут выслушаны другие непосредственные участники событий, никто не смог упрекнуть, что эти воспоминания фальшивые, односторонние или посторонние. Мои воспоминания? Не слишком ли громкое название? Может ли вообще иметь воспоминания 21-летний человек? Может где-нибудь и нет, но у нас - да. Впрочем, тажело найти другое название тому, что я хочу написать. Потому, что это должен быть не репортаж, не попытка исторического очерка, не чье-то оправдание, не защита. Хочу написать обо всем так, как я, как мы все знали, видели и переживали два или три года тому назад. Кроме того, хочу впервые рассказать о тягостной странице Бродовской трагедии - плене тысяч галицкой молодежи. Относительно последнего, отдаю себе отчет в ответственности, которая лежит на человеке, принадлежащему к тем нескольким из тысяч, которые могут похвалиться, что совсем недавно были за печально известным «железным занавесом», которые пережили прямо таки фантастическую дорогу из-под Бродов через Москву - назад, к своим

Незвичайні пригоди й переживання випали на долю молодого стрільця Дивізії Павла Грицака. Під Бродами він дістався у совєтський полон… Лише випадковість, збіг повоєнних політичних обставин дозволив йому назавжди залишити «Царство Сатани», пройти «прямо фантастичною дорогою з-під Бродів через Москву» і повернутися на рідні, але вже не свої, землі — Перемишль, Ярослав — у ті тяжкі дні, коли зо дня на день, польські репресії нищили українськість цього княжого краю… Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року… Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі. До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора