Казка

Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтеліґентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна. Львів, 1878

У повісті-хроніці І. С. Нечуя-Левицького (1838– 1918) з неперевершеним гумором, іноді навіть карикатурно змальовано життя українського духовенства 20—40-х років минулого століття. Читача захоплюватимуть смішні пригоди і старосвітських, і новітніх батюшок і матушок – численні «гарбузи» Балабухи, «скакання в гречку» його попаді Олесі, запопадливість у хазяйстві дружини Харитона Моссаковського. Глузуючи з духовенства, письменник з теплою симпатією показав народ, його побут, його несміливі спроби протесту проти різних знущань